Вже не студенти розповідають про свої дипломні роботи різне:
— Та в мене усний захист був — там складно вирахувати чи передбачити результати.
— А в нас на плагіат кидали — аби, бува, ми не порушили авторських прав.
— А в нас в онлайні був захист — таке безглуздя, але такі реалії сьогодення.
— А мені тема дипломки сподобалася — я навіть передруковувала купу разів, аби естетично все виглядало.
Слухаю те все, і ніколи навіть хоч на трішечки не могло вималюватися в уяві, що дипломна робота може бути… такою, якою вона була. Дипломна — це плід праці, якою підтверджуєш, що 4 роки у твоєму тілі та розумі щось кардинально видозмінилося в кращий бік; що ти вже не просто людина, а особа з дипломом та вищою освітою. Словом, працюй, твори успішний успіх, per aspera ad astra, заробляй гроші та отримуй за-до-во-ле-ння від ідеї сродної праці, як писав пан Григорій Сковорода.
Я вам хочу розповісти, як проходила підготовка до дипломної роботи в студентів, які навчалися на факультеті «Сценічне мистецтво» за спеціальністю «Актор театру і кіно». Отож, запрошую увімкнути уяву і поринути в приховані залаштунки. Хоча вже все відбулося, і варилася я в атмосфері дивацького нетипового навчання 4 роки (з перебоями, бо пандемія та повномасштабне вторгнення не дали повноцінно набутися), проте… Досі мені з цього видовища та періоду кумедно.
Державний іспит в акторів полягає у підготовці вистави. Кожен з групи мав отримати та зіграти роль — по-іншому ніяк. Матеріал обрали ще перед початком семестру. Це не була пʼєса — гадаю, нам би це значно полегшило життя. Бо пʼєса для того й написана, аби її інсценізувати, там одразу все по ролях розділено, зручно читається. Дано нам було в руки цикл оповідань Шолома-Алейхема «Тевʼє-молочар». Шолом-Алейхем — псевдонім єврейського письменника, перекладається як «мир вам». Він народився в містечку Переяслав (нині — територія Київської області). Писав мовою їдиш. Якщо вірити Вікіпедії, то сьогодні мовою їдиш володіє близько 600 тисяч людей — не так вже й багато. Отож, вся наша група масово закупила однаковісінькі фіолетові книжечки «Тевʼє-молочаря», бо кожен хотів мати свою, аби там собі олівчиком креслити-позначати. Очевидно, цілий семестр ми плутали, де чия книжка і намагалися по закладинках та нотатках вести слідства з пошуку.
Отож, спершу ми читали «Тевʼє», ознайомлювалися з біографією автора та його іншими творами. Це називається так званим «застільним періодом», коли колектив багато читає, обговорює, дискутує та аналізує матеріал. Важливо визначити проблему твору, тему, ідею і ще багато інформації. Насправді працювати над виставою можна довго (і навіть нескінченно довго). Оскільки персонажі вистави — представники єврейської спільноти, попереду нас чекав довгенький шлях пізнання всього єврейського. Успіх вистав залежав від кожного зокрема, і кожен обирав свій метод: хтось читав книги, блукав бібліотеками, гортав сайти, хтось переглядав фільми, інтервʼю з євреями. Наш викладач організував нам ряд онлайн-зустрічей з вельми розумною пані — працівницею музею Шолома-Алейхема в Києві. А якось на парі я краєм ока побачила, як одногрупниця щось клацала в телефоні. Зʼясувалося, вона завантажила спеціальний додаток для вивчення мов, і помаленьку студіювала мову їдиш. Хтось порівнював іврит та їдиш — ну це вже справді рівень захоплення справою зашкалював індивідуально.
Так дивно зараз копатися у спогадах і складати їх докупки. Сподіваюся, ви ще не заснули, бо далі буде яскравіше. Я завжди, коли гуляла центром міста, розглядала Темпель (місцеву синагогу), і мені завжди кортіло потрапити туди. Ця думка захоплювала. І сталося маленьке диво, на яке вже годі було сподіватися — ми з групою домовилися про зустріч і потрапили всередину синагоги. Мало того, зустрів нас Мойше Лейб Колесник — головний рабин Заходу України. Серед наповненої тиші й старих стін розносився покотом голос ребе, його жарти, філософія, роздуми та історії — сумні й веселі. Ребе дав нам відповіді на безлічі питань, але ще з більшою кількістю знаків запитань в голові ми вийшли опісля.
Далі тривали наші заняття.На початках ми багато тренувалися, стрибали на хиткі конструкції з кубів, качали руки та витривалість. Окрім того, поліпшувався наш рівень довіри до партнерів по сцені, бо в ті часи ми багато допомагали один одному, страхували, підтримували морально та фізично.
Були ще маленькі кастинги, поки викладач купався в сумнівах, кому яку роль присвоїти. Згодом ми дізналися остаточний список. Повірте— ніколи не має 100% вдоволених акторів — вони постійно шукають пояснень, чому так, а не інакше. Гаразд, наступний етап — наповнення ролі. Невже ви досі гадаєте, що актор просто вивчає напамʼять текст, рухи, а потім намагається відтворити їх на сцені, тільки вже в костюмі та з емоціями? Еххх, давненько я саме так і думала, але ні (хоча, не можу за всіх акторів поручитися). Наступним «енним» завданням було дослідити свого персонажа вздовж і впоперек, написати його біографію та характеристику. Звісно, певна інформація міститься в самих оповіданнях, які потрібно перечитати і всі цитати про дійову особу виписати. Решта — плід наших фантазій, логічного мислення, знань про психологію та життєвий досвід за плечима. Хто цей персонаж? (До речі, деякі актори пишуть «він/вона/воно», а деякі вже на цьому етапі приміряють роль, ідентифікуючи себе з персонажем, і старанно вживають займенник «я»). Чим він займається? В яких умовах зростав? Родовід, особливості характеру, звички, взаємини з іншими дійовими особами. Писати можна довго-предовго, багато-пребагато, і ніколи не буде забагато. Смішняво, проте мені трапилася роль… оповідачки. Розумієте, що це означає? Оповідачка — це дійова персона, якої немає в оригіналі твору. Її просто не існує. Жодної інформації. Нічогісінько. І треба створювати її по молекулах, по пазликах складати докупки. Та ще й аби логічно було, і глядачам цікаво, і виправдано, і щоб було над чим на сцені працювати. Складність ще й в тому, що час безупинно тікав, діяти треба було швидко. Висновок: для створення вистави потрібен час. І справа не в технічних нюансах типу костюмів, декорацій, музики, і навіть не в запамʼятовуванні тексту. Справа в очах актора, який або вірить в те, що він робить, або халтурить, або хвилюється, або ще здобуде цю навичку з досвідом.
Що ж, оповідання в нас є, але тепер треба з них зробити пʼєсу. Тут ми всі трішки перетворилися на сценаристів. Особисто мені писати дуже подобалося (я ж навіть зараз фанатично пишу про те, як я писала — ну кумедія!) Признаюся: у нас було 3 варіанти: обрати готову інсценізацію-мюзикл, але дуже прісну; знайти текст інсценізації, але його автор — росіянин, який це робив до 2014-го року і він вже помер. Звісно, це було би кроком назад до пропагандистської прірви, і просто-таки відвертою дурістю. Ми обрали писати самі.
Найбільш плідними та напруженими виявилися крайні два тижні до вистави. Втратився лік часу, календар змінював дати, але ця реальність була, наче дні бабака. Снідала я хумусом, бо це було маленьким щоденним налаштуванням на роботу. Пересіла на велосипеда, бо автобусами було вкрай невигідно та довго. Часто з репетицій ми поверталися пізно, маршруток вже не було. Протягом репетицій, які тривали вічність з перервами на сон, ми проживали широчезний спектр емоцій. І повірте — коли в одному приміщенні збирається 16 студентів-акторів, там ніколи не буде тихо чи спокійно. Принаймні, цього ми не навчилися, на жаль. Перерви на обід у нас були, але оскільки всі розбігалися в невідомих напрямках, ми швидко перейшли на спосіб замовлення доставки. О благодать — тоді було чути лише «мммм» і хрум-ням-цям. Трапези стали окремою традицією. Але загалом, з харчуванням та сном були велетенські проблеми. На репетиціях частенько хтось засинав, доки не було його черги виходу на сцену. Роботи у всіх було вдосталь — якщо ти не граєш в конкретній сцені, то ти завше можеш стати в пригоді ближньому своєму: ввімкнути сцену, подати реквізит чи морально підтримати. Ми дуже хвилювалися — катастрофічно. Це виливалося в сльози, крики, конфлікти, зневіру, апатію чи агресію. Зважаючи на попередній досвід, повірте — цього уникнути було майже неможливо. Добре, що все позаду, а ми наче входили в становище один одного.
А вимкнення світла — невже вони бувають хоч колись вчасними? Спека пекельна, музику та світло на репетиції вмикати не вдавалося — шукали різні альтернативи. Сонце та павербанки рятували. Одного разу ми навіть численними благаннями залишилися ночувати в інституті. Ні, не ночувати, бо це означає спати, а ми репетирували. За день до показу дипломної вистави «Тевʼє?» ми чекали графіка відключень електроенергії, перенесли виставу на годину і всім-всім писали, аби глядачі дізналися (хвала інтернету!). Грали 3 години без антракту. Завіса.
Невиспані репетиційні інститутські дні вже позаду. До чого я це все? Не хочу, щоб ви подумали, що я, бува, жаліюся абощо. Це кострубата, доволі поверхнева історія однієї дипломної роботи, зі своїми прекрасностями та труднощами. Вона відбулася. А знаєте чому? Ми навчалися та грали виставу завдяки нашому українському війську. Я пишу це завдяки нашому війську. Ви читаєте це завдяки нашим Захисникам. Допомагайте армії та ближнім, які цього потребують.
Анастасія Гуляй
