Не беруся аналізувати все те, що відбувалося останніми днями навколо виборів на окрузі №87, залишаючи прерогативу як політологам, так і соціологам, а ще більше – правоохоронцям.
Однак, як християнський журналіст та душпастир хотів би звернути увагу на щось інше, а саме на невикористане право і невиконаний обов’язок вибору з боку наших земляків. Це якщо говорити саме про останні вибори на нашому прикарпатському окрузі. А з тим і в цілій Україні вже десятиліттями складається така ситуація, що владу для цілої країни обирає більшість з відсоткової меншості всього населення… В той час як домінуюча більшість, попри звичні невдоволення владою, на дільниці не ходить взагалі.
Так і цього разу явка виборців на одномандатному виборчому окрузі №50 (Донецька область), де в неділю, 28 березня, проходили проміжні вибори народного депутата України, склала 20,99% станом на 20:00, а на окрузі №87 (Івано-Франківська область) – 35,05%…
У свій час американський літературний критик Джордж Джин Нейтан сказав чудову фразу: «Погана влада вибирається хорошими громадянами, які не голосують». І хто знав, що це висловлювання XIX століття точнісінько відобразить ситуацію в Україні у XXI столітті.
«А навіщо іти голосувати, там і так одні злодії»; «мій голос і так нічого не вирішує»; «вже і так усе вирішено без мене, в політику чесні не ідуть», – це лише невеличкий перелік банальних висловлювань, які можна почути в українському суспільстві від громадян, котрі втомилися від брудних політичних ігор та бажають собі просто спокою. А в пошуках цього спокою приходить на зміну класичне «моя хата скраю, я нікого не чіпляю». Насправді, може я і нікого не чіпляю, але, не сумнівайтеся, нас просто так не облишать, нас обов’язково зачеплять. Адже якщо я не цікавлюся політикою, то нам уже достатньо продемонстровано, що політика зацікавиться мною, і то, на жаль, не в моїх інтересах…
Тож чи може християнин дозволити собі відмежуватися від суспільства, не брати участі в політичному житті, не досліджувати програми партій, зокрема, наскільки вони прохристиянські, та відмовлятися йти на вибори?
Уся соціальна доктрина Католицької Церкви просякнута вченням про те, що миряни повинні шукати засобів, як впливати на суспільне і політичне життя відповідно до вимог християнської науки і християнського життя (пор. ККЦ 899).
Звичайно, що Церква — не політична установа і не повинна ніколи займатися агітацією чи безпосередньо політикою. Але Церква завжди повинна стояти на сторожі правди і захисту людини. Крім того, до місії Церкви належить «давати моральну оцінку також політичних справ, коли основні права людини чи спасіння душ цього вимагають, використовуючи всі і тільки такі засоби, що відповідають Євангелію та загальному добру, відповідно до часу і обставин» (II Ватиканський Собор, Паст, конст. « Gaudium et spes », 76.).
Кожен католик має громадянський та релігійний обов’язок – брати участь у виборах. Про це писав ще в другій половині 19-го сторіччя Папа Лев ХІІІ. «Ціле наше життя — це сукупність виборів, якщо ми не вибираємо, то за нас хтось вибирає, і хтось вирішує за нас, як нам жити, ким бути», — наголошував Папа.
Якщо повернутися до України, то наприкінці того ж ХІХ століття в Західній Україні учасники передвиборчих перегонів уже тоді активно вдавалися до «чорних» технологій: купували голоси, ставили палки в колеса конкурентам. Що таке підступи опонентів, добре знав Іван Франко, який кілька разів балотувався до сейму як один із лідерів української радикальної партії. Як відомо, він тричі програв вибори через селян, котрі продавали голоси за ковбасу… Щоразу Франкові до перемоги не вистачало кілька десятків голосів: то 30, то 50.
Щось схоже діється і сьогодні, коли в період від виборів до виборів народ втрачає нюх і слух, а тому не здатний відрізнити об’єктивно благодійника від шахрая. І може здатися, що всіх усе влаштовує, але ж ні. З часом виборець, який ще декілька років тому продав свій голос за кілограм гречки, а сьогодні – за декілька сотень гривень, зрозуміє, що саме так він необдумано відправив своїх рідних на поневіряння за кордон на заробітки, сина – на війну, а похилих віком батьків обмежив належної медицини… Список можна ще довго продовжувати, але немає потреби, він і так усім нам добре відомий… А проблема в тому, що в нашій країні ніхто не несе серйозної відповідальності за фальсифікацію голосів на дільниці, за підкуп виборців та за інші «брудні» політтехнології. І що найголовніше, в Україні дозволено не голосувати в день виборів, мовляв, ми нічого не вирішуємо. Натомість меншість «перемагає» і відмінно командує більшістю населення України.
Пригадую, як в Італії кожного разу, коли проходили вибори, наші земляки з різних містечок організовувалися через церковні громади, замовляли автобуси, щоб дістатися виборчих дільниць в Неаполі, Римі або Мілані. Для цього вони мусіли потратити цілий день і як мінімум 50 євро на подорож. Але робили це радо, бажаючи змінити свою Батьківщину, адже саме вони досхочу наситилися згорьованим заробітчанським хлібом на чужині… Аналогічно запитаймо у військових, у медиків: може і вони вже не менше втомилися за пересічного виборця? Однак своїх постів не покидають… Хіба ж не легше змінити країну на виборах, аніж на майдані?
Пригадую, коли був студентом у Римі, то для більшості одногрупників різних національностей вибори супроводжувалися не просто правом, а прямим обов’язком. У багатьох країнах навіть підкріпленим відповідним законодавством. Так у Бельгії перша неявка на вибори без поважної причини карається штрафом у сумі 50 євро. У разі повторного порушення сума штрафу збільшується до 125 євро. Після четвертого «прогулу» громадянин позбавляється виборчих прав на десять років, а також можливості отримати посаду на держслужбі. У Греції громадяни, які опиняться на момент виборів за кордоном, зобов’язані проголосувати заздалегідь, щоб оминути штрафів та позбавлення звань і посад. Cхожа практика існує в багатьох країнах світу. З 1924 року участь у виборах обов’язкова для жителів Австралії. Завдяки введеному штрафу, який зараз становить близько 13 доларів, явка, як правило, перевищує 90%. При цьому, щоб уникнути штрафу, досить офіційно повідомити виборчком про свою неявку із зазначенням її причин. В Аргентині, крім штрафу за неучасть у виборах у розмірі від 20 до 200 доларів, передбачено таке покарання, як позбавлення громадянина можливості протягом трьох років обіймати державні посади. У Люксембурзі штраф за першу неявку становить 80 доларів, за другу – 240. А в Бразилії кожного разу, коли громадянин звертається до державних органів за якоюсь бюрократичною послугою, спершу його перевіряють, чи все гаразд у нього з явкою на вибори. Ось так!
Ну а в Україні допоки триватиме лише 30-тивідсоткове «волевиявлення», чесні професійні кандидати просто не матимуть перспективи, як зрештою не матиме перспективи і ціла країна.
Боже, дай нам українського Мойсея і народ, який би не нарікав, а діяв: читав, молився і віддавав свій голос згідно з внутрішнім переконанням. Якщо цього не трапиться, то й надалі переважатиме чисельність «населення» над освіченим і самовідданим народом. Як ще в інший спосіб це можна змінити? Я не знаю відповіді. Може, знаєте Ви?
о. Іван СТЕФУРАК,
головний редактор.
