Читати дані рядки рекомендую під музичну композицію Едіт Піаф «Padam, padam», бо то ж, власне, про неї і для неї.
Читаю в напівсонному метро витвір Маріанни Гончарової «В очікуванні кінця світу». В авторки – вінегрет почуттів та спогадів. А в голові – славнозвісне «Падам, падам, падааааам…» лунає безупину.
Та не тільки в неї. Я миттю вмикаю цю пісню. І мене ніби в ополонку кинули, а потім почали доливати окропу. Те «падам, падам, падааааам» пройшлося нутром та закапелками пам’яті.
Вечірній осінній Станиславів. Не Івано-Франківськ, а саме Станиславів на ту мить. Принаймні, для мене. Після занять в юридичному, обов’язків старости та ще якихось повсякденних активностей проходжу крізь сквер. Вже стемніло. Чорне пальто, сукня, черевички на невисоких підборах, а на голові – мій улюблений (бо єдиний такий вишуканий в гардеробі) чорний капелюх. Сумка із зошитами та різними штучками. Парасолька. Жовтаво-багряне листя шелестить від кожного кроку. Цок-цок-цок. Ліхтарі. Ледь відчутний вітер колише моє коротке волосся. «Падам, падам, падааааам!» Ледь ворушу губами та посміхаюся перехожим. Я ніби в казку потрапила! Танцювати хочеться. І десь там серед скверу, на вибух того божественного «падам» таки встигаю перекрутитися, притримуючи капелюха та оглядаючись, аби нікого не зачепити сумкою. Я йду додому. І цей ритуал ще неодноразово повториться, бо ж він несвідомо наділився сакральністю.
Один із затишних вечорів молодої няньки. Гіпернасичений день видався зі Святиком і Настунею – дітками, з якими проводила свої будні після університетських занять. Я встигла їх забрати з садочка та школи. Світла у квартирі небагато. Ми граємося в присмерку, бо це створює особливу атмосферу. Так тепло і затишно. Ми змінюємо ігри з колосальною швидкістю. Настя і Святик періодично сперечаються, але це триває недовго. Зазвичай вони слухають актуальну музику та звикли підспівувати те, що у всіх «на слуху». Мені чогось не вистачало. Крихітної деталі.
– Нянь, включиш музику?».
Хммм. Так! «Падам, падам, падам!».
– Нянь, це со такє?
– Це французька музика. Едіт Піаф співає.
– Нянь, мозе сось інсе вклюцис?
Але декілька композицій, і малятам дуже й дуже навіть сподобалося. Прослухали годинний концерт французької пташки, допоки в двері не постукала здивована мама. Час так швидко вислизнув, а за ним і я. Ехх, люблю цих дітей! «Падам, падам, падаааам!».
День Х – наша черга прибирати на секції в гуртожитку. Я завжди хапаю віник і вирушаю у вир танцю. Мені подобається замітати (ну як замітати – з усіх прикрощів обираєш найоптимальніший, найприйнятніший варіант). Я собі тоді думи гадаю, кладу телефон в кишеню і слухаю музику. Без навушників доводиться, щоб, часом, не вибили мізки дверима шалені сусідки з секції, поки наводитиму лад. В міру голосно. Іііііііі… «Падам, падам, падаааам!». Відчуваю себе Попелюшкою, яка трепетно розгулює поверхом, щось мугикає під ніс та очікує появи феї-помічниці. Казка триває недовго. Скрип дверцят. «Дєвачька, можеш здєлать патіше?». Фініта ля комедія! Бал закінчився, навіть не почавшись. Еххх, ну нічого. Добре, що ритм вже задався. Це ж найважливіше. Мені стало шкода, що наші смаки не співпадають, що душа цієї дівчинки не розквітла в унісон з моєю. Але це лише на мить. Ну, нічого, не трагедія. Свою місію я виконую совісно, і мені на це все так «падам, падам, падаааам!».
Вечір, який плавно перетікає в ніч. Не спиться в плацкарті, хоча так тихо-тихо. Пишеться недоладний вірш. Сплю півтори години. Прибуваємо о 4:40 на вокзал. І тут така відносно тиша, якщо брати до уваги, що столиця ніколи такою не була для мене. Перекидаємося словами з попутником Василем-економістом. П’ю перепалену каву з «МакДональдзу». Це все передісторія. Заходжу в метро, якого так чекала! А тут… Так теж відносно тихо. Люди такі сонні-сонні, але намагаються твердо тримати курс (швидше за все, на роботу). І от саме зараз читаю той уривок з книги. Навушники. «Падам, падам, падааааам». Їду ескалатором вверх, а на очах аж сльози накочуються від цієї сили! Сили Едіт, якої вже немає серед нас, сили голосу, сили музики. А я підіймаюся вверх, фантазуючи й плекаючи мрії про таке невідоме людське звичайнісіньке щастя.
Виходжу на Печерську. Сказати правду? Печерську зовсім не личить така магія. Не романтичний він, зовсім не такий, як ця пісня. Нехай не ображаються кияни чи любителі цього району, але він… не гідний цього високого «падам, падам, падаааам». Я прямую з валізою та наплічником, і згадую слова хресної. Вона завжди так кумедно посміхається і називає мене «жабкою-мандрівницею». Поодинокі люди. А моя душа танцює! «Падам, падам, падаааааам!». Ніби я не тут. І так легко! І Печерськ набув якихось барв, яких мені захотілося в ту мить. Люди дивно озиралися, а мені здавалося, що я – найщасливіша представниця роду людського на цій околиці.
Сиджу під дверима кімнати в гуртожитку. Дівчата додивляються чудові сни. І їм зовсім байдужісінько, що я тут кочую з багажем, шкребуся, як мишка, ледь чутно, аби хтось відчинив; намагаюся використати блага цивілізації й додзвонитися бодай до когось. Марно.
А знаєте – я не шкодую, що все так. Що ніч недоспана, що кава перепалена, що метро таке очікувальне, що Печерськ не романтичний, і що дівчата таки мене не почули. Бо «падам, падам, падааааам» тепер набув нового звучання.
«Падам, падам, падаааааам». Посміхаюся сама до себе…
Анастасія ГУЛЯЙ
