В богослужбовій практиці існує явище так званих «тихих» молитов. Наприклад, на початку Вечірні священник під час початкового псалма стає перед іконостасом і нечутно читає певні молитви, поки співці співають чи рецитують псалом. Чому ж деякі елементи богослужіння є недоступні для цілої спільноти, а зарезервовані лише за священником? Що означає цей розділ та чи можливо його подолати? Роздумами на цю тему поділився у своїй колонці на «Духовній величі Львова» богослов, журналіст Василь Калита*.
Важливим засобом освячення спільноти вірних є молитва Церкви, серед якої важливе місце займають богослужіння добового кола. Церква на землі здійснює свою мандрівку у часі. На порозі ночі чи ранку або в іншу пору доби християни збираються, щоб разом прославляти Бога, благодарити Його, зупинятися серед метушні сучасного світу, переосмислювати своє життя, каятися за гріхи і з Його благодаттю перемінювати свій спосіб мислення та дії. Тексти, складені сотні, а то й тисячі років тому людьми, які шукали Бога і будували з Ним живий діалог, стають у пригоді, щоб і сьогодні вірні черпали з цього досвіду натхнення для молитви, переживали крізь його призму обставини свого життя та вчилися будувати у свій неповторний спосіб стосунки з Творцем.
Логічно подані у структурі богослужіння, ці тексти сприяють осмисленій участі вірних у молитві Церкви. І навпаки, якщо вони стоять на невластивих місцях, то, не зважаючи на їхній глибокий богословський зміст, відштовхуватимуть вірних від цієї молитви, спонукаючи шукати простіші і не завжди якісні її форми. Через різні історичні обставини, які ставали на шляху розвитку літургійного життя, певні частини богослужінь зазнавали спотворення і сьогодні потребують переосмислення та реформування.
Беручи участь у молитві Вечірні, можемо зауважити, що священник під час співу чи рецитування початкового псалма виходить перед іконостас і тихо читає певні молитви. Постає питання: якщо Вечірня є частиною молитви Церкви, то чому певні її елементи є недоступні для цілої спільноти, а зарезервовані лише за священником? Звідки постав цей розділ? І чи можливо його подолати, щоб і клир, і вірні єдинодушно прославляли Бога під час Вечірні?
Присутність молитов, які виголошує священнослужитель як частину літургійних чинів, зокрема вечірніх, можна побачити в найдавніших християнських пам’ятках, які свідчать про катедральне богослужіння. Наголошую, саме катедральне – призначене для мирян, що розвіює поширений сьогодні міф, буцімто Вечірня чи Утреня – уділ лише священників та монахів. Серед цих пам’яток можна виділити «Апостольське передання» – збірку церковних правил, пов’язану з іменем св. Іполита Римського (†250 р.), щоденник подорожі іспанської паломниці Етерії (знаної також як Сільвія Аквітанська) на Святу Землю, складений імовірно у період 381-388 рр., «Апостольські постанови» – джерела, імовірно, з антіохійського округу, яке датують приблизно 380 р., «Послання до дівиць» св. Атанасія Олександрійського (†373) тощо.
Наведені джерела нічого не говорять про практику тихого читання молитов предстоятелем, яку спостерігаємо сьогодні під час Вечірні, Утрені чи Божественної Літургії. Навпаки, вони були призначені для усіх вірних, а предстоятель у відповідному місці богослужіння вголос читав їх. Однак такий стан справ не тривав довго.
На думку дослідника літургійної спадщини А. Голубцова, тихе читання молитов на богослужінні може брати свій початок з V ст. або і з ранішого періоду, адже 19-те правило Лаодикійського Собору (360 р.) «приписує після виходу оглашенних і каяників із храму “звершувати три молитви вірних: одну, тобто першу, у мовчанці (δια σιωπης), другу ж і третю звершувати з виголосом (δια προσφωνησεως)”». Однак тут маємо розбіжності в термінах. На противагу «у мовчанці (δια σιωπης)» приписи, які стосуються способу читання священичих молитов, вживають термін «μυστικως», який може перекладатися і як «тихо», і як «тайно», тобто з метою впровадження у таїнство.
Згадки про тихе читання молитов знаходимо в документах VI століття. Це стосується і звершення Святих Таїнств, і Божественної Літургії, і богослужінь добового кола. Наприклад, 137-а новелла імператора Юстиніана (†565) містить наказ предстоятелям читати молитви приношення і хрещення уголос. Отже, з’являється практика тихого читання молитов священниками. Вона знаходить як своїх прихильників, так і противників. До останніх, наприклад, належить той же імператор Юстиніан, який відстоює читання священником молитов уголос, щоб душі вірного народу «сповнювались від того більшим благоговінням, богохвалінням та благословенням».
Прихильники тихого читання молитов, як правило, керуються потребою скоротити хід доволі тривалих на той час богослужінь. Через те дозволили священнику читати молитви тихо, поки «диякон із молільниками звершував паралельні частини богослужіння» (А. Голубцов).
Стан справ з накладанням структурних елементів богослужінь зберігався і потребував пояснення. Аби уникнути зусиль задля реформування богослужінь, таке пояснення з’явилося, чим поглибило уже наростаючу на той час прірву між клиром та вірними.
«Перших сприймали як тих, які володіють вищим знанням, особливим натхненням Св. Духа, взагалі вищим ступенем духовного розуміння, а відтак їм було надано і незрівнянно більшу участь у таїнствах віри; решта членів, як непосвячених в вищі таїнства, було у великій мірі позбавлено цієї участі, обмежено особливою для них частиною молитов», – каже А. Голубцов.
У поіконоборчу добу читання молитов предстоятеля тихим голосом стає, за словами о. В. Рудейка, загальною традицією. Коментатори літургійних текстів цього періоду тепер роблять акцент на тому, що вірні бачать, не вдумуючись надто в те, що і як вони чують.
Далі відбувалися складні процеси поєднання окремих елементів богослужінь з різних місцевостей та середовищ (катедрального і монастирського). «Відбулося злиття саваїтського Часослова та константинопольського Євхологіона» (М. Арранц). З останнього збереглися молитви, які є в сучасній Вечірні, однак вони перемістилися на час співу початкового Псалма 103, притаманного для обителі св. Сави у Палестині. Таким чином ці молитви втратили своє автентичне місце та значення, які задля духовної користі вірних варто відновити.
З цією метою душпастирям слід усвідомити значення вечірніх молитов та необхідність їхнього виголошення замість тихого читання під час інших структурних елементів служби. Адже саме священникам належить повертати як саме богослужіння Вечірні у щоденну молитовну практику їхніх спільнот, так і вечірні молитви в її чині до диспозиції вірних, читаючи їх уголос.
Тоді вірні зможуть краще розуміти суть Вечірні, логіку розміщення її структурних елементів і текстів, брати активну участь у ній, на основі цих молитовних текстів краще розуміти тексти біблійні, вчитися висловлювати прославу, подяку та прохання Богові, через що будувати живий тісний зв’язок із Ним та самим освячуватись.
Автор: Василь Калита – богослов, піддиякон УГКЦ, журналіст.
